бути у формі

1) быть; ( в наличии) име́ться; (происходить, совершаться) име́ть ме́сто, предстоя́ть ( только в будущем), (кем-нибудь, чем-нибудь) явля́ться, составля́ть, представля́ть, служи́ть, (в буд. и прош. вр.) послужи́ть (чем); (заключаться; находиться на службе в качестве кого-нибудь) состоя́ть; ( находиться в чём-нибудь) содержа́ться; (в каком-нибудь положении, состоянии) оказываться; ( о человеке - находиться в данное время где-нибудь) прису́тствовать; ( жить) обрета́ться, (только в буд. и прош. вр.) пребы́ть

2) (в составе сложных глагольных форм: в формах буд. вр. глаголов несоверш. вида: бу́ду, бу́деш... бу́дуть - бу́ду, бу́дешь... бу́дут; в формах давнопрошедшего вр.: був, була́, було́, були́ - опускается; в формах, обозначающих прерванное действие: був, була́, було́, були́ - бы́ло)

3) см. було, буде

1) form; (конфігурація тж.) shape, configuration

2) тех. ( для литва) mould, cast

3) ( одяг) uniform, dress

4) ( стан людини) fitness, form

5) полігр. form(e)

КОМУНІТАРИЗМ ( від англ. community - спільнота, громада, община; ознаками "ком'юніті" звичайно вважають спільне існування, кооперацію і взаємодію, спільні інтереси) - напрям соціальної філософії і політичної ідеології. Виникнення і поширення К. зумовлено, з одного боку, реакцією на занепад "реального соціалізму" і колапс системи "світового соціалізму", з іншого - дійсними і уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму та ін. Комунітаристи доводять, що лібертаристи недооцінюють (або ж прямо нехтують) притаманну людині потребу ідентифікувати себе з прихильним соціальним оточенням, встановлювати і відновлювати стосунки соціальності, спілкування, взаємності. Реалізація лібертаристських установок, вважають представники К., неминуче призводить до фрагментації суспільства, гонитви за особистим успіхом за рахунок суспільного інтересу і громадських обов'язків. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка недооцінює значення тієї обставини, що соціальна свобода може бути реалізована тільки в умовах суспільства, що ліберальна спільнота - умова і запорука такої свободи. Деякі представники ліберальної філософії активно розробляють концепцію "ліберального ком'юніті" (Кимліка). Комунітаристи дискутують також з соціалістами, зокрема стосовно віри останніх у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал К. може бути окреслений як асоціативна мікроспільнота общинного типу, яку держава ані опікує, ані контролює, але яка існує як самодостатня агрегація (дещо більше, ніж просто сума) індивідів. Таким чином, комунітаристи ставлять питання про можливість і необхідність комунітарної солідарності як непримусової солідарності, добровільного колективізму. Значна кількість т. зв. "нових соціальних рухів" тією чи іншою мірою використовує засади і принципи К. Популярність багатьох протестантських общин підкреслює тяжіння сучасних громадян (зокрема в урбанізованих суспільствах) до інтимності і відкритої взаємності комунітарних форм. Комунітарні форми довели свою життєспроможність у кризових суспільствах (територіальна самоорганізація, створення сусідських громад - общин), а також у подоланні людиною екстремальних, межових станів (громади наркоманів, анонімних алкоголіків, громади-притулки для жінок, що зазнали сексуального або іншого насильства). Разом з тим, комунітаристи вочевидь переоцінюють перспективи і можливості комунітарних форм у вирішенні проблем сучасності К. ритики К. вказують на сентименталізм комунітарних ідеологів, на їхню "утопічну антропологію".

САМОІДЕНТИЧНІСТЬ ( від лат. identicus - той самий, тотожний) - збереження самості явища у процесі змін форм його існування, самототожність процесу, що розвивається. Якщо виходити з розуміння тотожності як абстрактної, то тотожність і зміни (розвиток) є несумісними, а проблема С. набуває рис суб'єктивної псевдопроблеми. Коли ж розуміти тотожність як конкретну, то феномен С. постає як реальна проблема, що існує з часів міфології, буддизму, неоплатонізму і гностицизму - як проблема перевтілення, що в такій формі дожила й до нашого часу. Лоський, розглядаючи тему С. людини, зокрема у її можливих радикальних метаморфозах, аж до перевтілення, ввів поняття "субстанційного діяча", розуміючи під цим надчасову і надпросторову активну істоту, що "непорушно стоїть" над часом і простором як "одне і те ж тотожне "Я". У сучасній філософії С. постає як проблема механізмів соціокультурної ідентифікації В. иявлено декілька таких механізмів І. ндивідуальна ідентифікація може реалізовуватися як "примус загального" (Адорно) під впливом "орієнтованих на ідентичність" соціальних рухів (ідентичність нації, класу, соціальних ролей та ін.), тобто зводитися до уніфікації, стереотипізації, омасовлення. Цей механізм функціонує як "стадний конформізм" (Фромм), у якому людина намагається задовольнити потребу відчувати свою С. специфічним чином - в уподібненні себе до "всіх" шляхом розчинення своєї індивідуальності у ширшому загалі й ототожнення себе з ним ("Я людина", "Я протестант", "Я бізнесмен" та ін.). В іншому аспекті ідентичність "Я" виступає як незалежність індивідів від ідентифікуючого тиску рольових алгоритмів і репресивних впливів, які виснажують цю ідентичність. Це ідентичність емансипованої суб'єктивності, що означає постійну можливість вільного вибору (Сартр) і функціонує як індивідуальне самовизначення себе як унікальної істоти, що протистоїть іншому світові. В умовах інтеграції і водночас атомізації сучасної технічної цивілізації актуалізується проблема співвідношення індивідуальної і колективної ідентифікації, зростає намагання подолати як "статичне", так і "емансипативне" розуміння ідентичності. Ця проблема є чи не головною темою праць Габермаса, Гесле, Рикера, Козловського та ін., а до них - Ортеги-і-Гассета. Зокрема, Козловський зазначає, що індивідуальна ідентичність зберігається лише завдяки метаморфозам "Я", одночасно культурна ідентичність має бути здатною до змін і не бути примусовою для її членів, котрі можуть розгортати в її межах свою власну суб'єктивність. Щодо механізмів забезпечення С. у цьому випадку, то мають місце посилання на особливу роль комунікацій, взаємоузгодження, консенсус та інші чинники. Проблема С. може розглядатися як важливий компонент проблеми оновлення. Її вивчення має важливе методологічне значення для суспільної теорії і практики, особливо у ситуаціях перехідних і межових станів, а також для сучасного наукового пізнання взагалі (при вивченні еволюційних і катастрофічних процесів, у синергетиці, в системно-організаційних методологіях, геронтології і танатології та ін.).

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

АНТРОПНОСТІ ПРИНЦИП в космології і фізиці - начало оптимальності, яке вказує на притаманні нашій Метагалактиці тенденції до реалізації фізичних умов існування найвищих форм життя; конкретно-наукова форма врахування при аналізі нижчих форм вищих форм руху матерії. Як евристичний засіб А.п. передбачає при побудові моделей космогенезу розв'язання питання: яким повинен бути Всесвіт, щоб існування життя не суперечило його фізичним станам. Це означає, що серед безлічі можливих варіантів вихідних фаз космогенезу треба відібрати лише ті, які сприяють формуванню природних передумов виникнення людини. З онтологічного боку А.п. свідчить про те, що життя - закономірний продукт розвитку всього Всесвіту, що воно - не регіонально-планетарне, а космічне явище. В гносеологічній площині А.п. є виразом тієї обставини, що людська практика є універсальним засобом, який робить людський світ домірним Всесвітові в цілому, наповнює його космічним масштабом.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний ( від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація) Ц. иклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею П./Р. у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем - майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (напр., кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та ін.) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та ін.) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому.'До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захисту Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям П./Р., які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та ін.) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння П./Р. виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує П./Р. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку - в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами А. ле подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів).

ВЛАСНІСТЬ - максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами В. можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну В. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму В. відрізняють від колективної В., оскільки суб'єктом колективної В. є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами В. можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна В."). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами В. були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут В., що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права В., використання цього права та способи відмови від В.: переведення В. в статус нічийної, передачі права В. іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту В. залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З В., як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і т. д. Тому форми В. та норми, які регламентують право В., перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут В. вони вважають прийнятним О. скільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право В. розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут В. став ґрунтуватися на праві В., у відповідності з яким відчуження В. виключається. Основна аргументація на користь права В. полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання.

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

ПРАВИЛЬНІСТЬ та ІСТИННІСТЬ - гносеологічні оцінки виразів та висловлювань щодо їх адекватності зовнішньому світові чи нормам доказовості логічного мислення. Істинність характеризує відношення висловлювань до предметної дійсності. Якщо висловлювання відображає те, що має місце в дійсності, то його розглядають як істинне. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним. Просте елементарне висловлювання буває істинним або хибним залежно від наявності чи відсутності певного факту в дійсності. Складні висловлювання можуть бути істинними або хибними залежно від того, істинні чи хибні елементарні висловлювання, які входять до їхнього складу. Метою логічної теорії є визначення класу тих складних висловлювань, які істинні незалежно від того, істинні чи хибні їхні компоненти, тобто визначення класу логічних істин. Правильність характеризує вирази, що їх використовують як правила виводу. На відміну від висловлювань, правила виводу не оцінюють як істинні чи хибні; вони можуть бути правильними, якщо в результаті застосування їх до істинних висловлювань отримують тільки істинні висловлювання, або неправильними, якщо застосування їх до істинних висловлювань може привести до хибних висловлювань (це стосується дедукції). Відмінність між правилами виводу й предметними висловлюваннями відносна й має сенс лише щодо даної логічної теорії. Кожне логічно істинне предметне висловлювання можна переформулювати в метамові й використати в тій або тій теорії як правило виводу. Аристотель формулював силогізм як висловлювання у формі імплікації ("Якщо А притаманне кожному В, і В притаманне кожному С, то А притаманне кожному С") і тому оцінював його з погляду істинності; в післяаристотелівській логіці силогізм формулювали як правило виводу ("Кожне В є А, кожне С є В; отже кожне С є А") й оцінювали з погляду правильності. В певному розумінні істинні висловлювання логіки є формулюваннями норм доказового мислення. Висловлювання змістових теорій, що формулюють закони природи, - т. зв. номологічні висловлювання, оцінюють як істинні або хибні; можлива, однак, побудова такої логічної системи, в якій номологічні висловлювання розглядалися б відносно фактичних як правила виводу. Точний аналіз того, які твердження і в яких функціях слід оцінювати як висловлювання теорії або як правила виводу, має велике значення для встановлення об'єктивно-істинного змісту наукових теорій.

I СХОЛАСТИКА ( від грецьк. σχολαστικόζ - вчений) - шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для С. (IX - XIV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувалися на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Водночас було висловлено багато думок, що не узгоджувались із догмами християнства, особливо під виглядом вчення про двоїсту істину. В розвитку С. виділяють три етапи: ранній, середній і пізній. Рання С. (IX - XII ст.) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі, вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("sic et non" - "так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і з дискусією про універсали. Визначними представниками першого періоду С. були Мавр, Гуго з Сен-Віктора, Алкуїн, Еріугена, Росцелін, Абеляр, Б. і Т. Шартрські, Поретанський, Конш, Клервоський, Кентерберійський та ін С. ередня С. (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) та теології, а також поширенням впливу вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського і домініканського, набувають свого завершення релігійно-філософські системи Альберта Великого, Гельського, Бонавентури, Томи Аквінського, Дунса Скота, Векона та ін. Дискусії між послідовниками Августина, Аристотеля і Авероеса; між томістами і скотистами стосуються доказів буття Бога, божественного творіння, шляхів вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це час великих філософсько-теологічних енциклопедій. Для пізньої С. (XIV - XV ст.) характерні раціоналістична систематизація (внаслідок якої С. набула негативного змісту), подальше формування природознавчого та натурфілософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточне відмежування містики від церковної теології. У зв'язку з тим, що з поч. XIV ст. церква вже остаточно віддала перевагу томізму, С. стала складовою історії томізму. Найвпливовіші представники пізньої С.: Альберт Саксонський, Кузанський, Буридан, Орезмський, Оккам, Дайте та ін. У періоди Гуманізму, Відродження, Реформації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

[br]

II СХОЛАСТИКА в Україні - схоластична філософія в Україні розвивалася в КМА, в єзуїтських колегіумах та протестантських навчальних закладах. В єзуїтських колегіумах вона набула вигляду оновленої християнської філософії у формі "протестантської схоластики", зразком якої могла бути та її версія, яку в межах лютеранства утворив Меланхтон. У КМА була сформована православна версія постренесансної, барокової схоластики. Вона була необхідним етапом історико-філософської еволюції в Україні, де впродовж тривалого часу домінувала спіритуалістично-містична традиція В. иникнення С. в У. було спричинене внутрішньою логікою розвитку вітчизняної філософської думки, а стимулювалося зовнішніми чинниками - необхідністю навчитися утверджувати в релігійній полеміці свою віру і спростовувати докази на користь іншої конфесії. В межах барокової С. в У. сформувалася традиція суворого, ретельного та екзантного ставлення до думок, звичка мислити в поняттях і повага до теоретичної думки загалом. Барокова С. в У. здійснила духовний синтез величезної ваги - не тільки поєднала Середньовіччя з Античністю в її ренесансній інтерпретації, а й синтезувала здобутки вітчизняної думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій із надбаннями західної філософії різних історикофілософських рівнів - від античного до новітнього. Вона дала поштовх до розвитку в Україні власних версій раціоналістичного й ірраціоналістичного ґатунку, які на той час розвивалися західною філософією.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип наукового знання, первинний рівень якого формується на основі якісної переробки емпіричного знання засобами і в формах раціонального мислення. Він є результатом узагальнення і концептуалізації емпіричного матеріалу, даних спостереження та експерименту, абстрагування від несуттєвих і випадкових характеристик об'єкта, його ідеальної реконструкції (див. ідеалізація). Утворене таким чином знання виражається у формі загальних уявлень, понять, узагальнюючих положень, ідей, принципів і організується у відносно замкнені системи абстракцій - концепції, гіпотези, наукові теорії, їх асоціації. На основі якісної переробки засобами і в формах раціонального мислення не тільки емпіричного, а й первинного чи нижчого рівнів теоретичного знання виростають наступні, вищі рівні теоретичного знання, нашаровуючись один на одного і утворюючи складну ієрархічну його будову. Цей процес називають теоретизацією науки Н. а відміну від емпіричного, теоретичне знання створює абстрактний образ реальності, відображає і пояснює сутність об'єктів, закони їх функціювання та розвитку, передбачає невідомі явища і процеси, виводить нові закономірності. Завдяки цій властивості теоретичне знання ніби віддаляється від безпосередньо даної реальності і поширюється на ширші предметні області, які не були, а інколи приципово не можуть бути дані в сфері безпосереднього чуттєвого досвіду. В результаті утворюються теоретичні системи, що містять абстракції великої узагальнюючої сили. Теоретичне знання глибше і точніше відтворює реальність, ніж знання емпіричне, але поступається йому в онтологічній прозорості і обґрунтованості своїх абстракцій. Тому істинність теоретичного знання вже не може бути встановлена засобами чуттєвої достовірності і вимагає застосування спеціальних, добре розроблених процедур логічного доведення, теоретичного обґрунтування та практичної перевірки. При цьому пошуки об'єктивного аналога в дійсності для витлумачення змісту абстрактних конструкцій часто становлять складну методологічну проблему, що в логіці, методології та філософії науки отримала назву "проблеми реальності" або "проблеми існування". В окремих випадках знаходження такого аналога досягається шляхом редукції абстракцій високого рівня до абстракцій нижчого рівня, що дозволяють емпіричну інтерпретацію; експериментального, досвідного чи логічного обґрунтування теоретичної системи в цілому; практичної чи технічної реалізації абстрактних побудов. Універсального методу розв'язання проблеми реальності не створено.

ФЮСИС ( від грецьк. φνσιηα - єство, природа) - ключове поняття античних ранньофілософських космогоній (Еллада VI - V ст. до н. е.), яке і в подальшій історії античної думки відігравало роль одного з провідних онтологічних концептів. Від нього походить термін "фізика" (спочатку як назва філософського вчення про світоустрій, пізніше - комплексу природознавчих наук). Поняття "Ф." позначало все як існуюче, буття. Під впливом модерної філософії природи Ф. потрактовувався як "природа" в дусі натурфілософій Нового часу. Натомість розподіл єдиного Космосу на природний і людський світи відбувається за Античної доби лише наприкін. V ст. до н. е. (у давньогрецьк. софістиці) і закріплюється у вченнях Платона та Аристотеля Х. оча й після цього антична філософія зберігає світоглядну інтуїцію єдиного впорядкованого світоустрою - Космосу В. ід початку (у досократиків) Ф. позначає не окремий від людини природний світ, а буття (суще) у його власній сутності. Ф. речі - це її зміст як певної онтологічної достовірності. Ф. як такий - буття взагалі, у своїй достеменності і автентичності. Поняття "Ф." виникає в контексті розв'язання центрального питання ранньофілософських космогоній "що є все?" Ф. фіксує "все" як виникле, породжене - те, що колись почало/починає бути. Існувати - означає виникнути, мати генезис. Тобто бути породженим. Питання "що є все?" набуває вигляду питання "з чого все виникло?" Ф. позначає цей загальний онтологічний виток (початок, "архе") всіх речей. Разом з тим, Ф. є не тільки першобуттям, а й тією незмінною основою, що перебуває постійно в усіх речах і слугує їхнім своєрідним субстратом. Ф. як достеменне буття містить в собі визначення не лише "того, з чого все виникло", а й "яким чином виникло". У понятті "Ф." нерозривно поєднані: а) першобуття, з якого все виникло; б) субстанція, що перебуває у всіх речах та становить їхню основу; в) сила, якою все породжується і підтримується у своєму бутті. Нарешті, четверте головне значення: Ф. є те неминуще буття, в яке повертаються всі речі, завершивши своє окремішне існування. Відтак Ф. перебуває вічно і породжує із себе все розмаїття речей як окремих мінливих форм. Вирізнення Ф. як достеменного буття від довколишнього розмаїття плинних речей набуло у еллінських ранньофілософських космогоніях вигляду протиставлення Одного (справжнього буття) і Множинного (чуттєвого світу, даного у безпосередньому досвіді людського існування). Досократики стверджують безумовну достовірність першого на противагу непевності і оманливості другого. Від софістів починається протиставлення Ф. номосу (закону) - світу людських встановлень (тобто дійсності, похідної від людської волі). У Платона Ф. стає переважним визначенням чуттєвого світу.

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

Гамільтон, Вільям (1788, Глазго - 1856) - англ. філософ. Освіту отримав в Оксфорді. Працював на посаді проф. в Единбурзькому ун-ті (од 1821 р) В. ідправною точкою свого вчення обрав метод, розроблений шотландською філософською школою, яка стала противагою і компромісом щодо висновків засновників британського емпіризму (Локка, Берклі, Г'юма). Це дало змогу поєднати принципи цього методу з ідеями Канта. Предметом пізнання, згідно з Г., є лише обумовлене і обмежене. Безумовне у формах абсолютного (довершене і досконале) і нескінченного (що не може бути завершеним) постає як предмет віри. В логіці Г. намагався започаткувати нову аналітику логічних форм, розглядаючи судження як тотожність.

[br]

Осн. тв.: "Філософія необумовленого" (1829); "Нова аналітика логічних форм" (1846); "Лекції з метафізики і логіки". В 4 т. (1859-1860).